Ада Роговцева в Сумах відверто говорила з шанувальниками її таланту
Ада Роговцева – легендарна артистка. На її рахунку – сотні ролей у театрі та кіно. Кожну з них вона не грає, а, без перебільшення, проживає всією душею. І сама доля цієї великої жінки слалася зовсім не просто. Під час візиту до Сум, у рамках театрального фестивалю «Чеховфест», Ада Роговцева поділилася з сумчанами найсокровеннішим: трагічною історією особистого життя та згадками про виступи на передовій у АТО, – повідомляє http://spec-kor.com.ua
У Агенції промоції «Суми» – справжній аншлаг. Десятки людей чекають зустрічі зі своїм кумиром – народною артисткою України Адою Роговцевою. Більшість присутніх – жінки, і це зовсім не дивно, адже у героїнях артистки кожна із них впізнає себе.
І ось нарешті до зали заходить вона – мініатюрна жінка поважного віку із такою потужною енергетикою, що мимоволі дивуєшся, як її стільки вміщається у цій тендітній артистці. Зал одразу ж вибухає оплесками. Всіх присутніх вона називає рідними, і щиро радіє, що нарешті знову завітала на Сумщину, де народилася.
А.Р.: Я бажаю всім дожити до 80-ти років, і щоб ви приходили кудись – а вас там чекали. Бо то найвища втіха. Найкраще у нашій театральній справі – це гастролі та фестивалі. Бо саме під час них є обмін емоціями з людьми. Акторам вкрай необхідне спілкування з аудиторією, взагалі людське спілкування – це найкраще, що може бути у світі.
Вона з посмішкою називає себе «великой писательницей», та не без тремтіння у голосі розповідає про першу книгу, яку написала. «Мій Костя» була присвячена її покійному чоловіку Костянтину Степанкову.
А.Р.: Коли помер Костя Петрович, то я не могла, щоб він помер. Не могла, бо ми прожили з ним 46 років. Він мріяв про Золоте весілля, і не дожив 4 рочки…Я не могла, щоб всі спогади просто так розвіялися і їх не стало. Моя дочка Катя тоді мені сказала: «Якщо хочеш вижити – пиши. Досить лякати людей своїм горем. Сідай і пиши!». Я і писала рік цю книжку, і ви знаєте, потроху, потроху, а біль почав відпускати.
До Сум Ада Роговцева приїхала зі спектаклем за власною автобіографічною книгою «Свідоцтво про життя». У ній розшифрувала власні щоденники, згадала дитинство, юність, навчання у театральному інституті та подробиці особистого життя.
А.Р.: Коли людина довго-довго живе, і живе не легко та парадоксально – інші часто сприймають це як щось богемне чи легковажне, взагалі не те, що є насправді. А насправді у кожного у житті і бруд, і хвороба, і смерть, і відчай, і падіння… Я боялася того, що моя історія буде не цікавою для широкого кола, але щось мене тягнуло розповісти. Головне – не можна писати, щоб виправдовуватися.
«Свідоцтво про життя» вона писала довгих 10 років, і за цей час у її долі сталося чимало переломних моментів.
А.Р.: Після смерті чоловіка, смерті мами, тата, бабусі – ще можна жити. Після смерті сина жити не можна. Після смерті сина мами не стає. З’являється якась інша істота, інша жінка, яка каже собі, що треба вистояти, дивитися на світ, радіти і за нього, радіти весні. Це стає зовсім інша людина, а тієї, якій подарував він 50 років щастя свого життя – її немає.
Ада Роговцева зізнається, смерть власного сина підштовхнула її до поїздок на буремний Схід, аби виступами підтримувати наших солдатів на фронті.
А.Р.: Найближче до лінії вогню ми були десь за 14 кілометрів. Чому я весь час їжджу до хлопчиків на передову? Бо я знаю, щохвилини будь-яка мама може отримати звістку, що її сина вже немає. Я розповідаю одну історію дуже часто, бо воно мені болить. Колись на День незалежності ми приїхали зі спектаклем до одного з батальйонів там, в зоні АТО. Солдатики вишикувалися у ряд, аби нас привітати. І серед усіх я побачила одного високого хлопця, який стояв на рівні з усіма без однієї ноги, на милицях. Я тоді запитала у командира батальйону, чому він з таким пораненням не вдома, і дізналася, що цей солдат – найкращий боєць тут. Він воював, після чергового обстрілу залишився без ноги, трохи підлікувався у госпіталі і повернувся на передову. При чому, власну машину переобладнав під кулемет, і продовжує захищати наш мир та спокій так, що за лінію фронту його не витягнеш. Ось саме через таких хлопчиків я їжджу в зону АТО. Це не можливо передати чи розповісти, це потрібно побачити. 
А ось про нинішній стан театру в Україні, артистка говорить хоч із запалом, проте не без сумної ноти.
А.Р.: Ніколи держави не дбають про наше мистецтво. Воно якось саме по собі виживає, знаходить людей, які підтримують і якось так тримається на отаких от випадкових людях. А якщо немає таких людей – дуже важко. Бо наша театральна справа – це все-таки фабрика, фабрика костюмів, реквізиту…І вона потребує дуже багато роботи. Я з цим дуже тісно пов’язана. Раніше про це не дуже замислювалася, знаходячись у Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки. Цей театр був дуже привілейований, у ньому все було, і нічого та ні у кого не доводилося просити. А які костюмерні у нас були! Справжні музейні склади. Коли ж я зробила для себе вибір і пішла з того театру до іншого, більше 10-ти років я працюю в «Антрепризі», то зрозуміла що це таке, коли немає елементарних речей для спектаклю – дощечки чи гвіздка. Все потрібно купити, а коли грошей ніхто не дає, думаєш: нехай він горить той гонорар, аби тільки була вистава. І працюєш безкоштовно. І так, я зовсім не перебільшую, бо театр – це життя.
Джерело: http://spec-kor.com.ua
