Голодомор 32-33-го років – геноцид українського народу
В історії бурхливого ХХ- го століття Голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце. Ці події сьогодні продовжують тримати одну із першочергових актуальностей в українському суспільному та політичному житті. Змінилось не одне покоління, більшість очевидців уже не має серед живих…
Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції охопив значну частину України. Голодомор 1932-33 років мав, насамперед, політичні чинники, він був наслідком целеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.
Масове фізичне винищення українських хліборобів штучним голодом було свідомим терористичним актом сталінської політичної системи проти мирних людей, проти українців як нації і, зокрема, проти селян як класу. Внаслідок чого зник не тільки численний прошарок заможних та незалежних від держави селян- підприємців, але й цілі покоління землеробського населення.
Коли говорять про Голодомор 1932-33 років, мається на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 років. Саме за ці 17 місяців в Україні загинули мільйони людей. Пік Голодомору прийшовся на весну 1933 року. Тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000- щогодини, майже 25 тисяч щодня…
Спогади очевидців викликають біль, сльози та співчуття.
“Зима тягнулась занадто довго. В багатьох опухали ноги, набрякало обличчя, в дітей роздулись животи, повсихали ручки і ніжки. Люди падали, як мухи. Їх підбирали на підводу, вивозили на цвинтар і там хоронили — закидали землею без домовини, священика, а бувало і без рідних, бо нікого не зосталося.
Люди сподівалися тепла, весни, думали, що, може, тоді виживуть. А коли вона прийшла, то скубли все, що почало зеленіти: кропиву, пшінку, лободу. Їли все, хто що бачив…” -Панасюк Василь.
“Коли почалася голодовка, стало багато людей вмирати. Ми з чоловіком тримали корову і коня. І от одного разу захворів кінь і чоловік попросив ветеринара, щоб прийшов подивитися. Ходив лікар декілька разів, ось прийшов і цього разу. Подивився та й сказав, щоб ми вийшли, він впорається сам. Ми повиходили. Через деякий час чоловік вирішив зайти подивитися. Тільки переступив поріг хліва, бачить — кінь лежить вже зарізаний, а лікар ріже м’ясо на кусочки і роздає сусідам. Я як побачила, стала дуже плакати. А люди їли м’ясо сире…
Рано навесні, тільки сніг зійде, біжимо на поле і шукаємо гнилої бараболі, щоб з’їсти. Збирали бруньки ліщини і пекли млинці. А то буває зберуся з молоком на базар до Стрижавки, продам його, а за ті грошенята йшла до магазину і купляла хліба. Несла його додому і не сміла і кусочка з’їсти сама.” -Панченко Ялина.
Ця трагедія назавжди залишиться в наших спогадах та наших серцях. Кожне покоління повинно пам’ятати цю дату..Пам’ятати, щоб не повторити…
