Заступник командира 93-ї бригади полковник Олександр Сліпко розповів про бої за Тростянець

Заступник командира 93-ї бригади полковник Олександр Сліпко дав велике інтерв’ю виданню Цензор.нет про бої за Тростянець та Охтирку, війну його підрозділу на Бахмутському напрямку та про те, як вони боронять Україну із 2014 року. Ми публікуємо частину розмови, яка стосується саме Тростянця. 

За захист Охтирки минулого року цей офіцер отримав орден Богдана Хмельницького. Це перша його бойова нагорода, хоча Борсук, а саме такий позивний має Олександр, воює з початку війни – весни 2014 року, під час виходу з Іловайська разом з побратимами потрапив в полон, укріплював оборону в Пісках і звільняв “сірі” території на Луганщині. Останні два місяці він безвилазно в Бахмуті.

– У тебе не було передчуття великої війни?

• Не було. Але 17 лютого 2022 року ми з’їздили на рекогносцировку на ті рубежі, які ми мали займати. Я так скажу: я вважав, що на той момент війна не розпочнеться. Тому що реально російське угрупування було не готове, і вони зайшли неготовими. Вони вважали, що ми або злякаємося і не будемо чинити супротиву, або їм хтось навіяв, що Збройні Сили одразу здадуться, лише пара якихось націоналістичних батальйонів постріляють, але недовго. Їх обманули, сказавши, що Збройні Сили – не націоналістичні батальйони. А виявилося – націоналістичні…

– Де ти був 24-го, коли почалося?

• 24 лютого я був у Полтавській області. Нас вивели в райони, щоб ми змогли більш-менш в разі якоїсь провокації вийти на ті рубежі, які мали займати. Але стали ми достатньо далеко від кордону, щоб, по-перше, нас ніхто не виявив, що ми там є, по-друге, щоб, як казали, не спровокувати ворога. 24 лютого десь о пів на першу ночі мені подзвонив командир бригади, сказав, що є потужна інформація, що о четвертій ранку все почнеться. Але з 2014 року кожен день є якась потужна інформація, я вже ці інформації не сприймаю. Сказав: “Так, звичайно, все добре”. У мене пів батальйону (колісна техніка) стояло в лісі, пів батальйону їхало в поїзді (гусенична техніка) в Сумську область на розвантаження. О п’ятій годині ранку я встав, думаю, треба вийти з лісу, подивитися, піймати Інтернет – може, щось сталося. Вийшов – а там війна: ракети, авіація… Я назад. Ми з заступником командира батальйону з озброєння вели цю колону. Я кажу йому: “Льоха, вставай – війна!” – “Яка війна?” – “Поїхали!” Батальйон прибув на станцію Охтирка, а там нам сказали що у них перезмінка, вони не будуть подавати состав на розвантаження. І нас почали розвантажувати аж о 9.30.

Коли я розвантажувався, по Охтирці вже їхала колона російської техніки. Інформацію про це нам передавали інші підрозділи, в основному 91-й полк оперативного забезпечення, зараз його називають 91-м полком підтримки. Я увійшов у взаємодію з командиром полку, він дуже довго цього хотів, а у мене не виходило зв’язатися, бо було багато справ: розвантажувався батальйон, мені визначали рубежі, три рази мінялася задача, куди виходити. Куди я мав вийти – там вже були росіяни. Я телефонував командирам 2-го та 3-го батальйонів, питав, де вони. 3-й був на своїх рубежах, бо виїхав на добу раніше, ніж ми. 2-й розвантажувався – навіть не на станції, а просто з платформ скидали “бехи”. Командир мені сказав: “Це вже третій рубіж”. Уточнюю у командира бригади завдання: “Може, мені теж ставати на третій рубіж, бо до другого вже не доїду?” “Ставай”. І я тільки на одному місці вийшов на третій рубіж, а на двох інших вже вступив у бій з росіянами на околицях Охтирки. 24 лютого близько 10-11 години ранку я вже вів бойові дії.

– Це до вас приїхав КрАЗ росіян?

• Так. Їхала моя друга рота в колоні на рубіж, який я визначив, а ззаду до них прилаштувалися КрАЗ-екскаватор і КрАЗ із секцією понтонної переправи. Вони собі їхали-їхали і несподівано зрозуміли, що їдуть не зі своєю колоною, почали по нас стріляти. Ну а оскільки вони з автоматами, а ми на БМП, то у них небагато чого вийшло зробити. Чотирьох взяли у полон, їх всюди показували. Один дагестанець, такий… без настрою, і ще три “гноми” маленькі.

– У них вже були якісь позначки, якісь літери – V, Z?

Це було центральне угруповання, вони їхали з О. Одного полоненого мені на вокзал привів місцевий житель. Це був російський солдат з 96-ї бригади розвідки. Він дістав поранення – хтось його підстрелив у плече, місцеві або охтирський полк, і він їхав на таксі в лікарню. Але не доїхав…

– Хоч в якийсь момент була паніка?

• Був страх – страх невідомості. Неясність обстановки – це страшно. Я не розумів, що коїться в інших частинах країни. Дзвонив своєму другу дитинства, він був у київській теробороні, питав, що у них. Дзвонив хлопцям з 92-ої бригади, питав, що з Харковом, бо до мене дійшли чутки, що там бої. Серйозного зв’язку не було, не можна було зайти в інтернет, подивитись новини. По вотсапу можна було спілкуватися, обмінюватися повідомленнями. Це нас рятувало, тому що зв’язок не працював. Командування бригади перебувало в іншій області, а мені треба було доповідати обстановку. І ми це робили тільки за допомогою вотсапу.

Мені поставили завдання виходити на Тростянець. Але противник заходив з боку Великої Писарівки, минав Тростянець і виходив одразу на Охтирку. 24 лютого я був у ще не окупованому Тростянці – ми обирали, де батальйон поставити. Повернувся назад – і якраз в той момент перша рота вступила в бій на заправці “Маршал”. І я вже нікуди не рипався, щоб зберегти те, що ми вже зайняли. 25-го вони спробували другий раз по тому ж маршруту зайти в Охтирку, теж у них не вийшло. І більше штурмів Охтирки не було. Це навіть не назву штурмом, просто просування.

– Коли ви почали палити колони техніки, тоді зрозуміли, що їх можна зупиняти?

• Перша колона пройшла повз нас. Ми ще розвантажувались, а вона пройшла по сусідній вулиці – і далі в Полтавську область. З ними вступив в бій 91-й полк, але це полк оперативного забезпечення, він не мав таких засобів, щоб вести бойові дії з такою броньованою технікою. Вони спалили пару КамАЗів, а танки пройшли далі.

Друга колона була… Теж спочатку їхали танки. Вони пройшли через нас, а за ними йшов командний пункт 96-ї бригади розвідки на КамАЗах. Тоді піхота показала, що так не можна їздити по українській землі. Багато шкоди їм наробили, і секретну апаратну захопили з телеграмами – наказами перейти на українську територію, і набрали полонених. Загиблих було багато зі сторони росіян. Навіть була карта командира цієї бригади, але пуста, на ній нічого не написано, тільки олівцем нанесені дії, які вони мали зробити. Вони не знали, де саме ми знаходимося.

…Мені доповідає командир роти, що їде колона – танки, БМП. “Вогонь!” Танки проїхали, БМП і КамАЗ постріляли. Чую, що бій затих. Виходжу на нього, питаю, що там. Каже: “Та ми тут їх настріляли!..” – “Наші втрати?” – “Два “300-х”. “Як це – два “300-х”? – питаю. – Так не буває. Адже техніка їхала, купа людей”. – “Ну, так вийшло…” Вони ще піхотний бій завели, спішилися, віджали заправку “Маршал”, будинок. Там промзона йде в бік Великої Писарівки. Вони увійшли в промзону, вели там бойові дії. Ми знову забрали ту промзону, вернулися на “Маршал”. Це в перший день було. І все – вони поїхали і в цей день більше не верталися. Їх просто обманули – сказали, думаю, що ми не будемо чинити опір. І вони їхали, можна сказати, по-похідному, не розгорталися в бойові порядки. Мало хто з них стріляв.

– Місяць ви пробули на Сумщині. Є статистика, скільки за цей час набили техніки, взяли трофеїв? Можете щось сказати?

• Взяли трофеї, деяку новітню російську техніку. Скільки техніки побили, я особисто не рахував. Вона горить – і добре. Дуже багато техніки було знищено у Тростянці. Плюс багато людей вбили у перші два дні і потім уже, на підступах до Тростянця, коли батальйон звільняв Тростянець. Ми з двох сторін від міста виходили. Там є маленьке селище Смородіне, передмістя Тростянця. Коли ми його зайняли, вбили там 14 чоловік, один зміг втекти і, видно, сказав своїм у Тростянці, що українська армія вже тут. Але це були вже не кадрові російські військові, а мобілізовані з Донецька. І вони здійснили контратаку ввечері. Ну, намагалися здійснити. Але через  збіг обставин їх виявили, перш ніж вони почали спішуватись із “Газелей” і ПАЗіка. Це зіграло нам на руку, їх там дуже швидко знищили. Там вони втратили до 40 людей.

– Як вони відходили з області? Ви їх доганяли?

Моральний стан цих військ був дуже незадовільний. Командир 13-го танкового полку застрелився після того, як вони відходили з Тростянця… Мені ще комбриг казав: це ти убив цього генерала. Нам місцеві сбушники скидали перехоплення телефонних розмов. Вони були досить цікаві. Якщо на початку березня вони ще вирішували, коли підуть на Охтирку чи на Лебедин, то буквально через тиждень після цього постійно нили в трубку: “Трупы лежат, они воняют, надо их вывезти, а вывозить некуда. Остальные ходят, смотрят…” Взагалі, противник поводив себе неактивно в плані ближніх боїв. Наприклад, у нас була група з колишніх військовослужбовців першого батальйону, протитанкового дивізіону – вони мобілізувалися в перший день, ними командував колишній командир батальйону. Вони робили засідки на комунікаціях противника. Якщо противник отримував втрати на якійсь дорозі, він більше по ній не їздив. Дійшло до того, що ми охопили Тростянець так, що залишилася тільки одна дорога – на північ, на Боромлю. Саме по цій дорозі вони і тікали.

– Розкажи про своїх підлеглих, які тебе дивували. Може, вони і раніше служили, але не проявлялися.

• Є у мене така людина – з тих, від кого я не очікував героїзму. Від кого чекав, ті показали себе фахівцям, молодці, їм треба дати по нагородному пістолету, звання Героя України і назвати на їхню честь вулиці в Тростянці. А з тих, від кого я не чекав… Є боєць, він родом з Луганської області, все життя прожив там і в Донецькій області. Він називав деенерівців “ополченцами”, я його вкидував “контрикам”, щоб вони його прослуховували, хотів звільнити… У нього багато знайомих на тій стороні. Все це мені здавалося вкрай підозрілим. Але він так себе показав! Можливо, із-за того, що в його дім прийшла війна. Це зараз окупована територія. І він себе проявив дуже потужно. Він був на посаді командира відділення – згуртував відділення, показував своїм прикладом, просто божественний боєць.