З окупованого Тростянця йшла в Лебедин, щоб народити: історія Владислави Олійник

Тростянчанка Владислава Олійник на початку повномасштабної війни була вагітна і невдовзі мала народжувати. Коли місто окупували російські війська, дівчина дісталась пологового відділення Тростянецької лікарні, щоб бути під наглядом лікарів. Після обстрілів у березні медзаклад пошкодили, і можливості там народжувати вже не було. Тому дівчина вирішила йти разом із мамою в Лебедин, що за 45 кілометрів від Тростянця. Як це було – розповіла кореспондентам Суспільного.

24 березня 2022 року тростянчанка Владислава Олійник пам’ятає до найменших дрібниць. У той час вона була на 9-му місяці вагітності й мала невдовзі народжувати. Жінка розповіла: того ранку вона разом з іншими пацієнтами й медперсоналом Тростянецької лікарні вийшли зі сховища на вулицю. Місто окупували російські військові, які до цього кілька днів прицільно обстрілювали медзаклад.

Всюди бахкало. Навіть те, що спускалися в підвали, воно і в підвалах чутно. Там десь вікна виб’ють… Звуки були просто жахливі. Коли тут стоять, бахкають”, — згадує жінка.

З 21 по 24 березня пацієнти з медперсоналом весь час перебували у підвалі. Коли вийшли після закінчення обстрілів – були шоковані, розповідає Владислава. Лікарня була дуже пошкоджена, без електрики й теплопостачання. Тоді ж ухвалили колективне рішення: йти додому.

“Звісно, страшно було, що наткнешся на російських. Йшли, а там будь що буде. Жінок вони пропускали, а чоловіків чіпали. Ми йшли спочатку групою дівчат, а там вже хто де, по дорозі в кого де були домівки, всі розходилися”, — говорить Владислава.

Коли повернулася до рідних, згадує Владислава, почали разом вирішувати, що робити далі:

“З чоловіком, з його мамою, зі своєю мамою сіли й побалакали: куди нам? Дорога на Лебедин була пуста. Куди йти – це тільки в Лебедин, на Суми – це не варіант був. І ото, як нарада: 5 хвилин, і все. Пішли з мамою через місто, через Тростянець на Лебедин пішки”.

З Тростянця дівчина зі своєю мамою дійшли до Станової, це понад 6 кілометрів. Там побачили наших військовослужбовців. Але ті поспішали, каже Владислава, сіли в автівку й поїхали. Тому вони пішли пішки далі. На зворотному шляху бійці зупинились і підібрали жінок.

“Вони нас побачили, що ми йшли. А потім, як вони їхали, вони розпитали в нас, чи то ми йшли. Ми: так. Вони: вибачте, що не підібрали відразу, бо ми везли пораненого свого. Треба було відвезти. І тоді вже ж вони нас підвезли, куди змогли, і тоді ми вже пішли далі”, — розповідає Владислава.

За словами дівчини, військовослужбовці їх довезли майже до Буймера. Звідти довелося знову йти пішки близько 8 кілометрів, потім їх підібрали люди, які їхали в Лебедин:

Ми зупинилися в маминої знайомої, вони сказали: якщо що – можете до нас. Ми зупинилися в неї, поїли, покупались, а ввечері вже в 7 годин в мене відійшли води. І тоді вже в лікарню поїхали, і там вже 25-го о 10 годині ранку я народила. Чотири кілограми, Єлізавета, 51 сантиметр”.

За кілька днів потому Владислава з мамою й донечкою повернулись до Тростянця, де на них чекали рідні. Перший час дівчина жила у своєї мами:

“Чоловіка тоді викликали на роботу – прибирати після руських все. Мені мама, сестра допомагали, чоловіка мама теж до нас приходила, допомагала. А потім вже повернулась додому з чоловіком”.

Нині Єлизаветі майже два роки.

“Скоро в садочок вже. Весела, але шебутна. Шкода мала, ні на секунду не відвернешся, не можна залишити. То там бабусі папірці пообписує, то залізе десь щось повикидає”, — ділиться жінка.

Ростити дитину під час війни страшно, каже Владислава, однак у більш безпечне місце виїжджати поки не планує:

“Якщо ніде знайомих немає, а сама в чужому місті з дитиною… Як кажуть: кому ти потрібна? Я розуміла, звичайно, що треба виїжджати, але куди? Так і залишилися жити тут. Живемо, як живемо. Поки”.