“Надихав український дух”. Володимир Сулим — морський піхотинець з Сумщини про 165 днів російського полону

Володимир Сулим — морський піхотинець. З початку повномасштабного вторгнення обороняв Маріуполь від російських військ на заводі “Азовсталь”, а 17 травня разом з іншими захисниками потрапив у полон. Після 165 днів полону та реабілітації, чоловік повернувся у рідні Ромни на Сумщині. Володимир Сулим розповів  про те, як жилося у полоні, як до них ставилися російські військові та які плани на майбутнє.

“Були такі навіть тижні, що ми не піднімались наверх. Тому що працювала ворожа авіація, бомбили завод. Хоча завод “Азовсталь” був краще, ніж завод Ілліча. Там були і більш якісні бомбосховища, там запаси води були на перший випадок. Це були дні… не скажеш, що жахливі. Це були героїчні дні оборони Маріуполя. Ми тримали 22-тисячне військо. Кожного дня були втрати росіян великомасштабні. Ми підбивали техніку, живу силу противника. Скажімо так: ми тримали Схід України”, — згадує Володимир Сулим.

Окрім щоденних бомбардувань, ситуація з пошуком води та їжі теж ускладнювалась, розповідає військовий: “Ті, хто хотів десь продукти знайти, щось роздобути, ті люди гинули. Виходячи на вулицю, шукаючи по магазинах. Там територія здорова така. Сама територія “Азовсталі” – це декількасот гектарів”.

Після 84 днів оборони Маріуполя, за наказом свого командира бійці з “Азовсталі” 17 травня здалися в полон.

“Нас командири вивели з заводу “Азовсталь”, нас обшукали російські військові, посадили в автобуси, і потім ми цими автобусами поїхали до концтабору в Оленівці. Де я пробув 8 днів. Потім мене етапували до Таганрозького СІЗО”, — розповідає чоловік.

165 днів полону військовий згадує так: “СІЗО в Таганрозі №2 — це найгірше, що було. Були тортури, приниження, пісні Російської Федерації там, гімн. Катування під час були, да. Другий в мене був етап, чи третій — це була ВТК у Камінь-Шахтинському, теж Російської Федерації. Показова така колонія, де там стягують всіх українських полонених і вони роблять все показове, на камеру. Що там і в футбол грають полонені, і в шахмати. Харчування там добре. Але насправді це лише картинка для російських ТВ”.

Потім був Курський слідчий ізолятор, теж один з найгірших, каже Володимир: “Постійні знущання, катування за українські погляди, за українську символіку. Дуже багато хлопців молодих ламалося, писали заяви про неповернення в Україну. Були такі моменти відчаю, що я тут залишусь, мені ніхто не допоможе. Але це були тільки моменти тимчасові та і все. — Що надавало сил в такі моменти? — Надихало? Це така стійкість моя. Дух такий український. Побратими теж були поряд, які не давали опускати голову”.

Про те, як годували полонених, розповідає: “Дуже погане було харчування. Навіть було, що взагалі його не було. Бували такі дні, що не давали ні вечеряти, нічого. Після того, як в Таганрозькому СІЗО померло декілька полонених, нам там хліба додали, ну і трошки норму збільшили їжі там, каші якоїсь, ще щось. Ну це харчування огидне було”.

Під час інтерв’ю почалася повітряна тривога. Світло спочатку блимає, а згодом зовсім зникає. Володимир Сулим якраз розповідає про своє звільнення: “З Курського СІЗО нас етапували на літаку в Крим, у Феодосію. Нам нічого не казали, просто дивимось, до нас відношення трохи м’якше. Нам дали продукти, сухпаї. Зняли з нас пов’язки, маски. Наручники з нас зняли. І вже ми зрозуміли, що їдемо на обмін. Це було 29 жовтня”.

Після обміну та реабілітації у госпіталі, Володимир Сулим повернувся у рідні Ромни. Тут його зустріли обіймами та оплесками.

“Найкраща реабілітація — це дім, родина, Батьківщина. Всі ці стіни лікують краще, ніж любий медичний заклад. Плани — реабілітуватись, здоров’я поправити і продовжити боротьбу за свободу України”, — ділиться чоловік.

suspilne.media