“Останнє, що встигла подумати: це все”. Спогади охтирської військової, яка вижила після бомбардування казарми

Військова Анна з позивним “Нона” одна з тих, хто вижив після бомбардування Охтирської військової частини на початку повномасштабного вторгнення росії. Вона була у своєму робочому кабінеті в тій казармі, на яку російський літак скинув авіабомбу, пише Суспільне.

Обгорілі стіни, на підлозі уламки та арматура, збоку каркаси ліжок. Такий вигляд наразі має казарма охтирської військової частини, на яку 26-го лютого російський літак скинув авіабомбу. У той момент Аня перебувала у своєму робочому кабінеті на другому поверсі.

“Мене діставали з-під завалів. Когось відкинуло вибуховою хвилею, когось накрило. Інших, як згадаю… єдине, що я пам’ятаю під час вибуху — це дуже короткий свист. І ти так встиг подумати в голові думку: це все”, – пригадує військова.

Скільки часу була без тями, дівчина не пам’ятає. Перші відчуття, опритомнівши, описує так:

“Прихожу в себе, нічого взагалі не бачу, все біле.. Це страшні наслідки були. Тут мене хтось піднімає за руку і ці слова: “Миколаївна, жива?” Я навіть не зрозуміла, хто мене дістав з з-під тих всіх завалів”.

Під час вибуху на військовій був бронежилет і каска. Аня вважає, що це її врятувало.

“Каска моя опинилася дуже далеко, я навіть не знаю, де вона й залишилась. От, дійсно, що мене врятувало – це бронежилет. Тобто, коли мене положило й накрило цим усім камінням, мене трошки скрутило і бронежилет мене врятував тим, що був піді мною, виходить, мене не зломило. Але сам факт у тому, що він був пошматований, тільки встала – він і спав з мене”, – пригадує Анна.

Ні болю, ні страху, каже дівчина, в той момент не відчувала. Єдине, що хотіла дізнатись – чи ще є хто живий.

“Почала бігти й одразу що я побачила – це те, що немає нічого тут. Немає стіни, немає нічого. Я знаю, що мої побратими, мої люди от, якраз вийшли з мого кабінету. Я відразу кинулась туди. Тоді вже почала більш-менш бачити, чути. І наче чую кректання”.

Дівчина розповідає, що під завалами перебував один з побратимів, якого вона кинулась діставати.

“Ти не боявся, що ти пораниш ті руки, що воно все гаряче, що десь щось горить чи може бути снаряд якийсь. Ти на це все не звертаєш уваги. Береш і гребеш це все руками. Бачиш якусь ногу і чуєш звуки. І починаєш від усього того відгрібати. Тільки відкопали, побачила обличчя, починаєш говорити: чуєш, не чуєш? Людина вся в крові, пошматована. Важко взагалі зрозуміти, чи це було якесь прохання про допомогу, чи це просто був стогін. На той час це було так сумбурно. Поки відкопала його, дивлюсь: вже наші хлопці біжать з ношами”, – розповідає військова.

Пригадує також, що поряд, на бетонній плиті, були ще два поранених військових. Коли дівчина підбігла до них, стався другий обстріл військової частини. Російська ракета поцілила в санчастину, де надавали допомогу пораненим.

“Після снаряду, як я прийшла в себе тільки, відхожу… і падають…те, що було.. підвішена стеля… падає вниз і я не можу також прийти до тями…”.

За кілька хвилин, після третього влучання ракети у військову частину, Аня знову знепритомніла.

“Опритомніла, до мене підходить старшина мого батальйону, починає тормошить: «Миколаївна! Миколаївна! Давайте, треба рухатись, не стійте тут”. Щось до мене ще говорить, а в мене звуки такі всі, ті, що дуже сильно б’ють по вухах, такі електрифіковані, я не можу нічого зрозуміти. Дивлюсь, мене тільки, як то кажуть, як те кошеня, за шкірки хлопці взяли й потягли вже на вихід.. Ну я от чесно, старалась зробити все, що могла”.

За словами військової, до можливого вторгнення російських військ їх готували заздалегідь, але передбачили не все.

“Ніхто на той час не розраховував, що будуть ракети, що буде з повітря. Принаймні я готувалася до сухопутного вторгнення, але ніяк не повітряного”.

Наразі Аня продовжує нести службу в Збройних Силах України.

“Моя мрія тільки одна – щоб наша Україна була вільна, і наші діти говорили українською мовою, і щоб завжди з вірою і любов’ю в серці були”.


В результаті бомбардування військової частини в Охтирці загинуло 54 людини, ще 15 до цього часу вважаються зниклими безвісти. Кілька днів після бомбардування за допомогою спецтехніки, рятувальників та місцевих мешканців там розбирали завали й деблокували тіла загиблих військових.