Максим і Марина Гладун: «Мріємо про Олімпіаду»

Українська волейбольна родина Максима та Марини Гладун з’явилася на небосхилі українського пляжного волейболу зовсім недавно.

Марина (раніше вона мала прізвище Самодай) більше відома українським і сумським уболівальникам, а ось про її супутника життя відомо дещо менше. В інтерв’ю sportclub.sumy.ua вони розповіли, як познайомилися, як змінилося їхнє життя після відкриття Центру олімпійської підготовки в Сумах та поділилися планами на майбутнє.

Зустрілися з Мариною та Максимом ми на Студентському пляжі, де спортсменка саме тренувала дівчат з ДЮСШ «Авангард». Одразу після тренування, яке проходить з 8-ї до 10-ї, почалася розмова.

– Розкажіть, як ви познайомились?

Марина: Я тоді вчилася і працювала в США. Максим приїхав з Чикаго, де працював, у Маямі у відпустку на свій день народження. Він відразу пішов на пляж, де познайомився спочатку з моїм братом Валерою, який гостював у мене. Йому сказали, що це чемпіон світу з пляжного волейболу (серед молоді), тож він одразу загорівся, хлопці почали спілкуватися та грати. У мене тоді була робота, тренування, то вони спочатку більше тусувалися, спілкувалися. Так минуло два тижні, поки він не поїхав назад до Чикаго. Ми продовжували спілкуватися через соцмережі. Іноді їздили один до одного, але відстань велика, дуже не наїздишся. Потім ми зрозуміли, що так далі не піде, я зібрала речі і переїхала до нього. Тут мені допомогло те, що мій тодішній роботодавець мав головний офіс у Чикаго. Там мені навіть більше подобалося, ніж у Маямі. Там такий же клімат, як у Сумах. А ще багато українців. Після американців та поляків це найбільша діаспора. Там взагалі є Ukrainian Village, де є українські церкви, магазини, аптеки, ресторани. Справжнього борщу можна поїсти (сміється). Ідеш вулицями і почуваєш себе, як удома. Це постійно магнітило нас туди.

– А чим ви займалися у США?

Марина: Після навчання в університеті я працювала тренером у компанії EVP, яка організовувала змагання з пляжного волейболу, проводила тренування, табори тощо… Також грала за них.

Максим: Я працював диспетчером з вантажних перевезень, чим займаюся досі, але тепер дистанційно. Волейболом займався увесь вільний час. Спочатку це була класика, а потім вже пляжний волейбол.

– Як вам інфраструктура для пляжного волейболу у США?

Марина: Звичайно, краще за все пляжний волейбол розвинений у південних штатах – Флорида, Каліфорнія, де можна грати весь рік. Проте, наприклад, у Чикаго багато критих кортів. Тож влітку можна грати на березі озера, а взимку під дахом. Створено усі умови для розвитку…

– Прямо як зараз у нас у Сумах з відкриттям ЦОПу…

– Так, з відкриттям центру пляжного волейболу у Сумах, а потім Центру олімпійської підготовки, стало набагато краще. Раніше ми півроку грали у залі, а весною виходячи на пісок, відчуваючи подих вітру, бачачи сонце, знову починалося перенавчання. Бо це два різних види спорту – класичний і пляжний волейбол. Сподіваюся, центр буде розвиватися, і ми побачимо багато чемпіонів, які пройшли через нього.

– А зараз же ще будуватимуть відкриті корти…

– Так, це буде просто чудово. Останніми роками ми, спортсмени і тренери, відчуваємо великий поштовх у розвитку пляжного волейболу. Особливо відтоді, як президентом Федерації волейболу Сумщини  став Ігор Молоток. Не знаю, як йому вдається встигати поєднувати і політику, і любов до спорту. Без нього не було би ЦОПу у Сумах, без його підтримки та допомоги. Він ще й має час, щоб грати…

Максим: Якщо там (біля ЦОПу – Ред.) будуть відкриті корти, поряд душ, їдальня, готель недалеко. У Сумах можна буде проводити турніри. Буде класно!

– Ви могли би порівняти ставлення до спорту у США та в Україні. Де краще?

Максим: У нас ще багато залишилося від Радянського Союзу, у тому числі майже всі тренери вікові, звідтіля. Я не кажу, що це погано, але треба брати краще звідусіль. У нас така система: треба результат – кнут, кнут, без пряника. В Америці тренери, яких я бачив, мають свій підхід до кожного спортсмена як до особистості. У кого який характер. Вони більш такі психологи. Цього у нас не вистачає.

– Ви це розумієте. Можливо, будете піонерами в цьому плані?

Максим: Марина тренує дівчат. І вона трохи пом’якше, хоча таткова закалка відчувається…

Марина: Гени беруть своє. Мені в Америці запам’яталася фраза тренерів: «Good job!» (гарна робота). Вони нею підбадьорюють своїх вихованців, навіть початківців.

– Розкажіть взагалі, як прийшли у волейбол?

Марина: Ну, у мене все логічно. Батько – волейбольний тренер. Проте не все так однозначно. Батько спочатку тренував лише хлопчиків. Він тренував мого брата старшого, а я за ним наче хвостиком. Вони тренуються, я сиджу, нудьгую. Потім взяла м’яча, щось почала робити, підкидати, біля стіночки. Так і почалося. Я сказала: «Папа, і я хочу». Він віддав мене тренеру Ларисі Олександрівні, досі її пам’ятаю, зараз у Дніпрі мешкає. Потім був В’ячеслав Федорович, який і зараз тренує дівчат у ДЮСШ. А потім батько взявся і сам за мене.

– А зараз у Сумах лише дівоче відділення у ДЮСШ…

Марина: Так, не вистачає чоловічого тренера.

Максим: Я сам із Хмельницької області. Грав тоді у класичний волейбол. Це було досить пізно, після школи. У школі мій дядько рідний, мій хресний постійно казав: «Давай у волейбол, волейбол!» Але я більше бігав у футбол. А коли поступив в університет – аграрний у Кам’янці-Подільському – там працював ще його тренер з волейболу. Він мені порадив сходити до нього. Бо з футболом там було не дуже. Я пішов. Спробував, навики трохи були. Так і пішло… Почав грати класику першим темпом. Грали у студентській лізі. Вигравали третє місце в Україні.

– А пляжний?

– У пляжний почав грати, коли вже переїхав до Чикаго. Там було багато друзів-волейболістів. Але рівень був не той, більш аматорський. Я пішов на пляж шукати партнерів. Бо казали, що пляжний волейбол в Америці більш розвинений. Почав знайомитися з американцями, грати, мені сподобалося. Так потихеньку-потихеньку перекваліфікувався. Перші роки я ще міксував, трохи класики – трохи пляжу. Але потім зрозумів, щоб був толк, треба в одній сфері, тому повністю перейшов на пляжний. Потроху навчався, Марина мені додала багато, по техніці особливо. Каже мені: «Ти багато бігаєш, стрибаєш, без толку» (сміється). Вона ж усе життя грає. А коли повернулися в Україну, тут дуже допоміг Валерій Іванович. Кращий тренер у моєму житті, тільки більше слухатись треба, бо в мене складний характер.

– Розкажіть про ваші подальші плани. Можливо, Париж-2024?

Максим: Олімпійські ігри – це, звичайно, мрія номер один. Але туди досить тяжко потрапити. Є два шляхи. Обидва важкі: один дорогий, бо треба їздити по Світовим турам пару років, інший через континентальний кубок, який ми спробували цього року до Олімпіади в Токіо. Але, щоб краще грати, треба грати з кращими. На жаль, у нас не достатньо практики. Той же ЦОП це звичайно добре. Це велика допомога для молоді. А на дорослому рівні потрібні зарубіжні поїздки, збори, спаринги з найсильнішими…

Марина: У мене є мрія знайти партнера на все життя. В особистому житті вже знайшла (сміються), але на корті потрібно повне взаєморозуміння…

– На останній Олімпіаді зробили багато мікстів у легкій атлетиці, наприклад. Давно грають у парі у великому та настільному тенісі. У волейболі про таке не думають?

Максим: Ідея цікава. Проте на такому рівні про таке не говорять. На аматорських турнірах грають, звичайно.

Марина: Родичам дуже важко грати разом. Ось, наприклад, сестри Махно (Інна та Ірина – неодноразові чемпіонки України – Ред.) для мене загадка. Вони дуже багато сваряться. І цим суперники користуються. Родичу ти можеш сказати все, що хочеш. А при чужій людині, нехай не зовсім чужому, другові не можеш висказати все, що накипіло.

Зараз треба найти свою людину, з якою буде одна мета. Це все-таки командний вид спорту.

Поки не вдається. Пограла з однією, потім з іншою, з інших міст. Але це інша школа, інший тренер. І кожен тягне на свою сторону. Це дуже складно. Зараз ми з тренером вирішили грати зі своїми, бо це свої, ми їх знаємо змалечку. Зараз буду грати з Катериною Удовенко. Вона ще молода, проте досить технічна, прогресує.

Максим: Відбір на Олімпіаду починається за два роки до початку. Тобто наступної осені. Так що у нас є ще рік, щоби знайти партнерів, притертися і йти до мети.

– Можливо, створення того ж ЦОПу піде на користь об’єднанню шкіл, прогресу пляжного волейболу?

Марина: Звичайно. Вони намагаються об’єднатися. Треба братися і робити.

Максим: ЦОП це великий плюс для молоді. Зараз набрали кількох перспективних волейболістів. І тепер їм не треба думати про фінансування. Є збори, є проїзд, проживання. Грай, тренуйся і розвивайся! ЦОП це на перспективу. Ще б тренерів кваліфікованих побільше.

Марина: Проблема ще в тому, що тренер у ЦОП має приходити зі своїми гравцями. А у нас багато таких, хто вже на сході своєї кар’єри гравця і міг би принести користь іншим. Ми тільки почали, думаю, далі буде…

Максим: Так, це тільки перший рік, навіть пів року. Вони подивляться, зроблять роботу над помилками. Я думаю, грошей тут вистачає. Але треба виїзди міжнародні: для спарингів, для зборів, для змагань. Можливо, навпаки, тут проводити міжнародні турніри, щоб вони приносили нашим гравцям очки у Світовому турі. У нас є рівень, але вище голови не стрибнеш, якщо на зустрічатися з кращими. А якщо наша пара приїжджає на етап світового туру з 0 очок в активі. То вони одразу потрапляють на перші номери посіву і відразу вилітають. Сьогодні вилетіли, завтра вилетіли, дивись, післязавтра, пройдуть одного, іншого, третього. Треба набиратися досвіду.

Марина: Щоб посісти перше місце, треба спочатку кілька разів, чи кілька десятків разів програти, навчитися програвати, щоб потім виграти. Ми свого часу з Діаною Луніною грали на кількох 4-зіркових етапах Світового туру проти чеської пари, яка була номер 1 у світі. Раз програли, два програли, на третій раз Максим мені пише смс: «Ну, цього разу маєте виграти!» І виграли.

Максим: Причому в Чехії. У Міністерстві, яке виділяє на поїздки, мають розуміти таке, що за один раз нічого не робиться. Треба розуміти цю систему набору очок. І треба самим, чи тренерам шукати можливості грати, тренуватися разом з кращими, і не боятися цього. У мене проблем з англійською немає, то я можу домовитися. Був випадок, ми були в Нідерландах, тренувалися. А до нас несподівано підійшов олімпійський чемпіон Бруно з Бразилії зі своїм напарником Педро. Вони попросилися з нами грати. Усі наші якось поопускали очі, боялися. Я з радістю погодився, ми пограли. Одну партію програли, іншу виграли. Оце досвід!

– За Олімпіадою слідкували?

– Звичайно!

– Виграли сильніші?

Максим: Все так, як мало бути. Я дуже радий за цих пацанів (норвезька пара Андерс Мол / Крістіан Сьорум – Ред.), які за останні два роки виграли все, що можна. Залишалось лише чемпіонат світу та Олімпіаду. Головне було не перегоріти.

– А дівчата?

Марина: Американки (Алікс Кляйнмен і Ейпріл Росс – Ред.) – так. Я одразу казала, що вони будуть у медалях. Здивували приємно швейцарки (Анук Верже-Депре та Джоана Хайдрих, які взяли бронзу – Ред.).

Максим: Я пам’ятаю, як вони часто грали з Мариною і вигравали 2:1. Зазвичай, Марина з партнеркою виграє першу партію, потім у другій ведуть 20:18, але програють. А потім і третю… Тобто можна змагатися на рівних з сильнішими.

– Ми з вами зараз на Студентському пляжі. Чи можуть тут вирости майбутні чемпіони?

Максим: Хотілося б, проте тут вже корти такі «втомлені», тут би пісок поміняти. Трохи інфраструктуру підтягти. Той же туалет, можливо, душ.

Марина: кілька років втому тут зробили два корти, але пісок там… Немає там піску. Малі та аматори грають. А так дуже травмонебезпечно. Але добре, хоч те є.

Максим: Ми звикли так казати. Радіємо, що не гірше. А треба прагнути кращого. Дивитися, як роблять кращі, і переймати досвід.

– Як на вашу думку, чому у нас на молодіжному, юнацькому рівні були призери і чемпіони світу, а на дорослому трохи гірше?

Марина: Тут комплекс причин. По-перше, спорт це не про здоров’я. Поки ти молодий, є здоров’я. Трохи пізніше, потрібна реабілітація, яка у нас поки що на вкрай недостатньому рівні. Це великий мінус. По-друге, небагато тих, хто був зіркою в юнацькому віці, залишаються у дорослому спорті. Треба заробляти на життя. А тут це складно…

– Як змінилося ваше підготовка з відкриттям ЦОПу?

Марина: Більше зборів. Це класно, по два тренування на день, гарне навантаження. Підготовка до серйозного турніру це дуже добре. Почали виїжджати в інші міста, Чорноморськ, наприклад.

Максим: Ще минулого року тут у Сумах ні з ким було навіть поспарингувати. Грали проти любителів, міксти. А зараз на збори приїжджає кілька команд, то є з кого вибирати.

– Як думаєте, ваш син піде у волейбол?

Максим: Він дуже хоче. Але він дуже не посидючий.

Марина: Ми обрали таку тактику: ми не змушуємо його нічого робити. Але він завжди бачить перед собою волейбол. Він хоче займатися. Добре, що є бажання. Дай Бог…

– Тоді доведеться відділення для хлопчиків відкривати у ДЮСШ…

– Доведеться. Багато хто питає…

Поділитися в соцмережах: